ЧАСТИНА 1. ЗА ЩО БОРОВСЯ МАЙДАН?: РОЗДІЛ 8 «Чому Московія втрутилась в Українську Національну Революцію?»

0
218

РОЗДІЛ 8 «Чому Московія втрутилась в Українську Національну Революцію?»

Московія (точніше, Володимир Володимирович Путін, відомий як «Хуйло») не могла не втрутитися в нашу революцію. Для цього були дві головні причини:

Перша – історико-геополітична. Московська імперія вже більш як сто років послідовно зменшується і розвалюється, це об’єктивний історичний процес. Як і кожна імперія, яка вступила в останню фазу, вона пульсує, періоди розвалу чергуються періодами тимчасового розширення, проте внутрішня криза кожен раз примушує відкотитися на колишні кордони з новими територіальними втратами. Як і кожній імперії, їй не хочеться зникати (а кому хочеться?), і не хочеться втрачати статус супердержави чи, принаймні, беззаперечного регіонального лідера, цивілізаційного центра. І для того, щоб не втратити цю роль, Московії критично потрібен Київ.

Україна займає особливе місце в московській державній традиції, в самому її історичному міфі. Офіційна історіографія Московії ділиться на три періоди – київський, московський та петербургський, кожен з яких символізує ключовий етап її розвитку. Відповідно, Київ для Московії є першою столицею, джерелом її державності, символічним серцем і духовним центром. Те, що нині Київ є столицею незалежної України з точки зору московської державної логіки – болючий історичний парадокс, який мусить бути виправлений, адже він буквально вибиває з-під неї фундамент.

Справа у тому, що Московія, будучи по суті історичним гібридом, спадкоємцем руської державної традиції і водночас монгольської (ординської), для себе давно і однозначно вирішила претендувати саме на слов’янський історико-культурний спадок. По-перше, бо європейська цивілізація, хоч її зараз демонстративно зневажають московські правителі та їх електорат, завжди була магнітом для їх суспільства, політичним орієнтиром і джерелом суспільних ідей. Тому називаючи себе Руссю, а не Ордою, Московія вписує себе сам в європейський родовід. По-друге – без Києва Московія не може претендувати на особливу роль в «Русском Мірє», та й називатися «Росією», власне, може з великою натяжкою. Київ же – серце Русі. Змагання за Київський княжий престол визначало найголовнішого, найсильнішого з братів-княжичей, його по закону спадкував старший. А претендуючи саме на старшість, на керівну роль серед оточуючих народів, вважаючи себе «русскім морєм», в яке стікаються всі слов’янські джерела, Московія так чи інакше мусила в першу чергу володіти Київом, «откуда єсть пошла зємля русская». Поки ця держава щиро прагне бути імперією, історичні традиції та символізм будуть грати в ній визначальну роль.

З тих пір, як Московія назвала себе «Росією», Києву не лишилося вибору. Як показала історія україно-московських відношень, яку б ідеологічну форму Московія не приміряла на себе (чи то царську, чи комуністичну, чи як зараз – євразійську), вона так чи інакше буде заперечувати існування української нації. У крайньому випадку нас визнають «братнім народом», гілкою єдиного російського народу, але ніколи не допустять нашого права на власну історичну долю. Ми вписані в їх історичні апокрифи намертво, вони визначили нам місце, і наших зауважень щодо цього терпіти не згодні. Алєксандр Дугін, сучасний євразійський ідеолог, у своєму підручнику з геополітики в 1997 році прямим текстом написав, — «…Існування незалежної України в нинішніх кордонах і з нинішнім статусом «суверенної держави» ідентичне жахливому удару по геополітичній безпеці Московії, рівнозначне вторгненню на її територію». З точки зору Московії у України нема і бути не може власної території.

Як тільки Москва більш-менш оправилася після глибокої кризи 1991-го року, в неї одразу відновилися зовнішні апетити, і вона зробила все, щоб ліквідувати несподівану українську незалежність. Для початку – дипломатичними і підкилимними методами: розчинити в підконтрольних міжнародних союзах, поставити на ключові пости своїх прямих агентів. На момент передреволюційного 2013-го року в Україні був прийнятий «закон про мову», який дозволяв громадянам не знати української. Освітою керував міністр, який відкрито і публічно стверджував, що українців як нації взагалі не існує, і цьому вчив українських дітей. Голова Служби Безпеки України мав московське громадянство, кар’єру починав в Чорноморському флоті Московії, відкрито носив на однострої значок з двоголовим орлом. Два міністри оборони при Януковичі мали московське громадянство, а третій був просто торговцем із Севастополя, куди він і втік одразу після окупації Криму. Українська армія була поступово розорена і перетворена на посміховисько, й існувала, взагалі не збираючись проти кого-небудь коли-небудь воювати, тим більше проти Москви. В той же час був вирощений величезний, безкарний апарат міліції – внутрішній опір Янукович готувався долати серйозно. Політична «опозиція» України, у тому числі націоналістична й радикальна, була інфільтрована московськими агентами, а очолювалася вона старими партнерами, з якими давно все було домовлено. Ці агенти з готовністю гальмували і здавали міліції тих відчайдушних, хто сприймав боротьбу з промосковським режимом всерйоз. Включення України в «Митний союз», поступова інтеграція на всіх рівнях аж до спільного футбольного чемпіонату мала увінчатися запланованим вступом в «Євразійський союз» в 2015 році, який ставив крапку на українській незалежності. Але цьому завадила Українська Національна Революція.

Москва вжила всіх заходів, щоб спочатку придушити повстання руками своїх колаборантів у керівництві України. Коли у них не вдалося – прислала на допомогу своїх спеціалістів, включила міжнародні пропагандистські й політичні важелі, в критичні моменти перевдягала своїх солдат в однострої української міліції і засилала їх на Майдан. Коли ж нічого не спрацювало, коли до Путіна прилетів переляканий на смерть Янукович, Московія відкинула обережність і ввела війська.

Чи усвідомлював Путін всі можливі ризики такого кроку для себе?.. Безумовно. Але вибору в нього, по суті, не було. Якщо існування незалежної України є загрозою для Московії в геополітичному значенні, то перемога Української Національної Революції стала загрозою кремлівському режиму безпосередньо.

Кремль не міг терпіти під боком повсталу Україну, як Янукович не міг терпіти Майдан в центрі столиці. Кожен день через цю неконтрольовану територію, наче крізь пробоїну, витікав його державний авторитет і суверенітет. Якщо влада не має сил контролювати власну столицю – ніяка вона не влада, її просто нема сенсу слухатися. Якщо всесильний Кремль не може здолати антикремлівське повстання прямо в серці «Руского Міра» – ніякий він не всесильний. Якщо антикремлівське повстання перемогло в Києві – воно здане перемогти і в Москві. Саме ця думка рухала Володимиром Путіним, коли він наважувався на збройну анексію. Майдан був наочним експериментом, який довів, що владу можна скинути, скинути силою, скинути, навіть якщо влада багато років готувалася до революції і все передбачила. Кожного ранку вогненної зими 2013-2014 року Володимир Путін прокидався, вмикав телевізор і бачив свій найгірший кошмар – революцію. У нього не було сумнівів щодо того, по кому дзвонить цей дзвін.

Якби він просто програв український Майдан, просто відступився, обійшовся без показової демонстрації сили, опора його режиму – консервативні сили Московії, радянський та інший шовіністичний електорат, силовики, спецслужби, чиновники-єдинороси – всіх, кого довго, гучно, переконливо, з кожного телевізора вчили: «Ви – велика держава! Там – фашисти і найманці Заходу! Діди воювали, не посрамім!», – якби Путін не виправдав їх агресивних сподівань, всі вони одразу б перетворилися з його опори на загрозу. Вони б зрозуміли, що Путін слабкий і нерішучий. Ця публіка, накручена пропагандою, була впевнена, що ніхто не здатний протистояти московській силі, тим більше якісь хохли. Вони чекали, що їх лідер покаже силу, і були цілковито впевнені, що удар увінчається легкою перемогою.

Втрата підтримки в шовіністичному середовищі створила б Путіну загрозу удару в спину, тобто загрожувала змовою і втратою влади. В той же час московська опозиція, натхненна Майданом, навпаки, після перемоги української революції активізувалася і повірила в свої сили. Це створило Путіну загрозу удару в обличчя. Затиснутий між двох вогнів, він зробив відчайдушний, ризиковий, але єдиний крок, який бачив для себе – пішов ва-банк. Якщо вже не вийшло придушити повстання, залишалося тільки показати всім (в першу чергу – москвинам), що революція прирікає країну на війну, втрати, розвал, бідність. І він наказав своїм солдатам перевдягатися вже «Самообороною Криму».

Дмитро Різниченко, громадський референт руху «Новий Вогонь» (частина 1, розділ 8 програмної книги)

2016-06-07 08:45 803

Ваш комментарий

Please enter your name here
Please enter your comment!