ЧАСТИНА 1. ЗА ЩО БОРОВСЯ МАЙДАН?: РОЗДІЛ 7 «Якою була роль Європи та США?»

0
52

РОЗДІЛ 7 «Якою була роль Європи та США?»

Історичний закон, сформульований Троцьким, говорить: «Скинутий клас ніколи не бачить причину своєї поразки в собі, він завжди звинувачує у повстанні зовнішні сили та іноземну підступність». А закон, сформульований Макіавеллі, говорить: «На допомогу повсталим завжди приходять іноземці». Звісно, український Майдан без іноземців не обійшовся, хоча їх роль була зовсім не така, як це зображає московська пропаганда.

Наші рядові вороги – московські солдати і колаборанти-антимайданівці – щиро переконані, ніби європейці та американці мріють захопити наші багаті ресурси, керувати нами і визискувати, перетворити нашу землю на могильники для свого сміття, і взагалі зробити багато хижого і поганого. Натомість наші симпатики – наївні євроромантики – щиро вірять, ніби європейці й американці хочуть зробити з нас «вітрину» західного світу, побудувати тут цивілізоване суспільство, аби на нашому прикладі наочно довести всім переваги західної політичної моделі. Правда ж полягає у тому, що насправді європейцям і американцям на нас в першу чергу глибоко байдуже.

У них там, за залізним парканом «шенгену», все чудово. Їм не треба нікому нічого доводити. Вони перемогли в Другій світовій, а згодом – у «Холодній війні», і цим давно все всім довели. Останні війни за ресурси, у яких вони брали участь (війна в Іраку, наприклад) показали, що сучасна війна зжирає більше грошей і ресурсів, ніж потім можна заробити, захопивши чужі нафтові вишки. А скільки проблем із міжнародною спільнотою, скільки гучної неприємної балаканини після таких ризикових кроків – жах. Тому вони діють технологічно і просто. Їм не потрібно захоплювати чужі ресурси, їм простіше задешево купити у місцевих племен сировину, обміняти її на високотехнологічну продукцію з величезною вигодою для себе. Замурзані аборигени ще будуть стояти у черзі, аби лиш обміняти свій грубий хліб та вугілля на сяючий комп’ютер. Європейцям і американцям не треба викачувати гроші з держав Третього світу, адже будь-який місцевий режим (хоч Януковича, хоч Путіна, хоч Порошенка) сам успішно пограбує свою країну, і сам відвезе награбовані гроші у валізах до них на захід, і там з готовністю віддасть належний чималий відсоток, аби тільки йому дозволили тримати рахунки в цивілізованих банках, тільки б вчили його дітей у хороших західних школах, тільки б дали спокійно і сито жити в суспільстві порядку і закону.

По суті, єдине, в чому західні країни принципово розходилися з Януковичем – це засудження і ув’язнення Юлії Тимошенко. Європейцям незручно було взаємодіяти з режимом, який кинув за грати лідера опозиції, диктатори у демократіях не в пошані. У решті ж проявів Янукович для них був м’яким і зручним тираном. Не дивлячись на його зовнішню дикість та кримінальну біографію, європейці могли домовитися з ним практично про будь-що. При Януковичі почалися розробки сланцевого газу на Донбасі компаніями «Шеврон» та «Шелл». При Януковичі був проведений перший в Україні гей-парад. Янукович всерйоз збирався підписати Договір про асоціацію з ЄС, просто Московія його останній момент перекупила. Європейці звикли, що кожен президент України, безвідносно вишиванки і партійності, залежить від них політично й економічно, як в ролі представника держави, так власною «хатинкою». Тому щоб там не промовлялося в Україні для внутрішнього червонознаменного електорату, аж ціле Міністерство Євроінтеграції існувало в Україні завжди. «Договір про Асоціацію з ЄС», який став яблуком роздору для українців, насправді не вимагав від Європи нічого. Він був, по суті, просто обіцянкою, що якщо українці протягом десяти років будуть робити все, що їм скаже Європа, то, можливо, Європа опісля подумає, чи долучити українців до себе. А якщо ні – то ні. Відповідно, коли Янукович не підписав «Договір», європейці не побачили у цьому жодної трагедії.

Коли чимало українців вийшли на «Євромайдан», вимагаючи цього підписання, європейці віднеслися до цього схвально, але вкрай стримано – вони усвідомлювали, що більшість українців ваблять не стільки європейські цінності, скільки можливість утекти в Європу на заробітки. Тому на словах підтримуючи «демократичний вибір українського народу» (а що їм було ще робити?.. не можна ж геть проігнорувати відчайдушні натовпи людей, які протестують під зірчастими знаменами), по суті, європейці просто чекали, коли все це закінчиться. Вони приїжджали іноді на Майдан, роздавали печиво, посміхалися, говорили бадьорі слова і закликали до миру й діалогу. Їх, насправді, мало обходило бажання українців ситніше жити за рахунок європейських багатств, і вони не збиралися заради них піддавати ризику власні інтереси, зокрема, сваритися з Московією.

З Володимиром Путіним на цей момент у Європи налагодилися рівні і взаємовигідні стосунки. Перед українською революцією сталося значне потепління відносин між західними країнами та Московією, які було перепсовано в 2008 році московським нападом на Грузію. В 2010 році з ініціативи США була відновлена діяльність особливої ради Московія-НАТО, де Московія мала найбільші права з усіх країн, які не входять в Альянс – на рівних з дійсними членами брати участь у його засіданнях. США на цей момент помітно втомилися від війн, і на зміну войовничим республіканцям до влади прийшли демократи. Президентом був обраний найліберальніший ліберал, представник лівого крила демократичної партії – Барак Хусейн Обама – втілена толерантність та боротьба за мир і діалог. З рештою, в порівнянні з тим, як прийнято правити Московією з часів Золотої Орди, Володимир Путін був все ж вельми цивілізованим диктатором. Після ейфорії, надії на демократичні перетворення, «вінд оф ченджь» початку 90-х, які увінчалися режимом КДБістів, Захід просто встановив з Кремлем спокійні прагматичні відносини, справедливо гадаючи, що сподіватися кращого від цієї країни марно. Як казав Оскар Уайльд: «В Росії можливо все, крім реформ».

Путіна допустили в G8, публікували в «TIME». Навіть спільного ворога вдалося знайти – «міжнародний тероризм» , тобто радикальних ісламістів, і під цю тему зав’язати чимало ниточок у військовій співпраці. Все це в комплексі призвело до того, що в українській революції США та Європа зайняли більш ніж пасивну позицію. Вони обмежувалися дипломатичними заявами про «стурбованість» та «глибоку занепокоєність», яка з часом серед українських повстанців стала сприйматися як злий жарт. Не пробуючи розібратися у конфлікті по суті, не роблячи ніяких рішучих висновків, так і не зрозумівши, з чим вони мають справу в Україні, Євросоюз (й у меншій мірі США) просто закликали «помиритися і домовитися».

Останній нагоду включитися і принципово змінити розвиток подій західні союзники мали навесні 2014 року, коли Московія пішла на окупацію Криму. Давши свого часу Україні гарантії територіальної цілісності й безпеки, Британія і США отримали всі офіційні міжнародні права, аби втрутитися в конфлікт. Голосування в ООН показало кворум, міжнародна спільнота була майже одностайно на стороні України, адже весь світ спостерігав он-лайн за Революцією в Києві, іноземні виборці давали моральну оцінку подіям на Майдані. В цей короткий період – між введенням військ і до офіційного проголошення анексії – керівництво Московії панічно боялося реакції США, брехало, говорило про відсутність своєї армії, вичікувало. Її солдати поводили себе ввічливо, навіть нерішуче, ховали обличчя, щоб все можна було в останній момент відіграти назад. Проте, трохи поганявши для вигляду авіаносець Чорним морем, західні країни обмежилися політичними заявами. Це надихнуло Московію і зробило ескалацію війни невідворотною.

Коли війна спалахнула в усій силі, західні країни опинилися в ситуації, коли вони просто не можуть залишитися осторонь. Напавши на Україну, Московія, по факту, знищила всю систему міжнародної європейської безпеки, старанно побудованої з кінця Другої світової війни. Про всі міжнародні договори та роззброєння можна було забути. Вона демонстративно зневажила авторитет США та Британії, які давали Україні гарантії, зневажила авторитет Євросоюзу, який робив політичні заяви на підтримку Майдану. Поставила під питання світове лідерство цих країн. З рештою, вперше з часів Другої світової війни вчинила відкрите завоювання чужої території в Європі, а це не жарти. Папа Римський запустив у небо голубів при молитві за мир в Україні, а на голубів напали хижі птахи. Залишити без реакції українську національну Революцію і московську анексію західні демократії вже не могли.

Втрутившись, західні країни обмежилися економічною і дипломатичною війною. Їх розрахунок простий – вони вирішили потроху підгодовувати Україну, щоб вона не померла внаслідок війни та кризи; слідкувати за її реформами, пороху наводити лад у військовій сфері, і контролювати місцеву революційну активність, аби вибухова енергія не призвела до соціальної катастрофи. Водночас перекривати економічні й політичні вентилі Московії, щоб та повільно конала, стікаючи своїми прибутками, ніби кров’ю (хоча тут швидше проситься – «своїм салом»).

Вони так і не дали українцям омріяних «джавелінів». Маючи практично необмежені матеріальні ресурси (позаяк друкують для всього світу гроші), західні країни давно виробили свій власний механізм експансії – політико-економічний, правозахисний. Після Другої світової війни (перший раунд) і Холодної війни (другий раунд) ставши лідерами всього світу, США та Євросоюз довго і сумлінно вибудовували міжнародну правову систему, яка діє за їх власними принципами, тобто згідно «прав людини» і ліво-ліберальної ідеології. Вони десятиріччями вкладали чималі кошти й зусилля у розбудову цих норм в країнах з іншими ідеологіями, в тому числі в Україні, бо західним країнам зручно і комфортно діяти в суспільствах, які підкорюються їх правилам. Вони готували українських правозахисників, активістів, журналістів, які мусили стати лобістами їх інтересів, вони розраховували, що поступово ці люди просочаться у політику і стануть їх прямими агентами впливу. І, звісно, вони вітали початок мирного «Євромайдану», справедливо вбачаючи у ньому переможний поступ своєї ідеології. Але вони виявилися категорично не готовими до ескалації конфлікту всередині країни, і тим більше до розгортання його в повноцінну війну.

Замість мирної буферної держави Євросоюз отримав ще одну гарячу точку під боком. НАТО несподівано для себе виявило, що спокійні, впевнені роки, проведені в ролі «світового поліцейського» розслабляючи подіяли на військовий потенціал Альянсу, і паралізуюче – на механізм прийняття рішень у ньому. Коли ворог, проти якого, власне, створювалося НАТО, порушив мирний меморандум і взявся за зброю, НАТО виявилося не здатним прийняти жодного рішення майже рік, критичний рік. Міністри оборони провідних європейських країн несподівано побачили, що буквально за лічені місяці в Європі, на ще вчора мирній території може виникнути танкова армія, які кількістю механізованого складу перевершує «Бундесвер», а також зразки зброї, проти яких західним країнам взагалі не доводилося напряму воювати. Фінал української революції примусив міжнародну спільноту дійсно глибоко стурбуватися.

Дмитро Різниченко, громадський референт руху «Новий Вогонь» (частина 1, розділ 7 програмної книги)

2016-06-06 08:31 849

Ваш комментарий

Please enter your name here
Please enter your comment!