ЧАСТИНА 1. ЗА ЩО БОРОВСЯ МАЙДАН?: РОЗДІЛ 5 «ЯКИМИ БУЛИ СОЦІАЛЬНІ ПЕРШОПРИЧИНИ МАЙДАНУ?»

0
44

РОЗДІЛ 5 «Якими були соціальні першопричини майдану?»

Українські олігархи (як, власне, будь-які пострадянські олігархи) – це не бізнесмени, а стерв’ятники. Вони не будували тих підприємств, з яких розбагатіли, а лише скористалися моментом розвалу СРСР, грабіжницькими й шахрайськими способами привласнили державну власність. Вони не створювали робочих місць і не налагоджували виробництва. Серед них нема жодного Стіва Джобса чи Ілона Маска. Порода цих людей проста, психологія їх прозора – їх цікавлять виключно гроші. Історичні завдання й геополітичні виклики існують поза межами їх розуміння. Вони уявлення не мають про соціальну відповідальність великого бізнесу, не будують університети, як це заведено в цивілізованих країнах, натомість купують футбольні клуби.

Українці з великою шаною ставляться до приватної власності, але погано – до крадіжки. Тому, нічого не маючи проти багатства як такого, українці прагнули позбавити олігархів політичної влади, справедливо вважаючи їх гальмом на шляху розвитку держави, паразитами в економіці. Олігархічний капіталізм в Україні сформував вкрай просту бізнес-модель: обмежена група людей, яка змогла захопити значну частку суспільних багатств в момент розвалу СРСР, стала головним гравцем в державі, бо отримала капітали, достатні для створення масштабних політичних проектів та монопольний контроль над ЗМІ. Взявши в руки державу з усіма її контролюючими органами та силовими структурами, олігархи, таким чином, створили свою головну конкурентну перевагу: можливість знищувати конкурентів та провадити сприятливі схеми для власного бізнесу. В цих умовах поняття «великий бізнес» означало перерозподіл держдотацій та рейдерські захоплення й перезахоплення підприємств, а «політичним життям» називалося виривання один в одного з рук державних важелів, завдяки яким можна розподіляти потоки грошей. При цьому, звісно ж, олігархи всіма силами намагалися не допустити формування на підконтрольній території вільного конкурентного середовища, бо тоді втрачається їх головна перевага, вести бізнес без допомоги адміністративних структур вони просто не вміють. В рівних умовах могли утворилися нові потужні, незалежні фінансові центри, які стали б конкурентами в справах, а згодом і в політиці.

Між тим, за роки незалежності в Україні виросло ціле покоління розумних, добре освічених, ініціативних людей, яким був потрібен простір для діяльності, і яких бісила необхідність ділитися результатами своєї роботи з малоосвіченими бандитами. Підприємець, який в Україні намагався працювати чесно, рано чи пізно стикався з каральними функціями держави, необхідністю віддавати результати своєї роботи міліції та іншим чиновникам, і ризикував в будь-який момент втратити діло, у яке вклав душу – прибуткові підприємства просто відбиралися. Звісно, все це створювало вкрай негативний інвестиційний клімат та виштовхувало найактивнішу частку українського суспільства за кордон. Саме цю активну частку мобілізував Майдан.

Революція показала, що в українців, власне, нема «своїх» олігархів. Навіть ті олігархи, які стали на бік повстання, пізніше зробили все можливе, щоб стримати Майдан, домовитися зі своїми колегами із провладного табору і гарантувати їм слухняність повсталих. Для «проукраїнських» олігархів Майдан був лише інструментом, аби натиснути на «промосковських» олігархів і посунути їх від годівниці. У зміні самої системи ні ті, ні інші зацікавлені не були. Повстанці це прекрасно розуміли з самого початку, тому за будь-якої нагоди демонстрували зневагу до «лідерів опозиції». Вони стягнули олігарха Порошенка з трактору і вигнали геть, коли той намагався завадити штурму Адміністрації Президента. Повстанці матюками послали Арсенія Яценюка та облили Віталія Кличка з вогнегасника, коли ті намагалися завадити штурму міліцейських позицій на вулиці Грушевського після прийняття Верховною Радою «диктаторських законів». Коли ж революція, не дивлячись на зусилля «лідерів опозиції», перемогла, олігархи і ставленики олігархів призначили себе владою і презентували себе у цій якості зі сцени Майдану, повстанці засвистали їх всіх. Українці не довіряли їм, справедливо чекали від них зради. Ворожих же олігархів – Ахметова, Медведчука, Фірташа, Бойка та інших – просто безапеляційно ненавиділи.

Революція і війна показали, що битися за Україну, жертвувати заради неї швидше готові ті, хто годує її, ніж ті хто з неї годується. Серед активістів Майдану та солдатів-добровольців було на порядки більше приватних підприємців, ніж бюджетників. Ще «Податковий Майдан» в 2010 році, викликаний спробою Януковича обдерти дрібних і середніх бізнесменів на користь великих, показав головну лінію соціального розлому – приватна ініціатива проти державної системи та інтегрованих у неї олігархів.

Ударним класом Майдану був так званий «середній клас». У сфері економіки та держрегулювання Майдан прагнув особистих і громадянських свобод, зменшення державного контролю в усіх сферах. На відміну від старшого покоління, яке перш за все цінувало соціальні гарантії, рушієм української революції 2013-2014 року стало покоління, чиє дитинство припало на 90-ті, а юність – на 2000-ні роки. Це покоління звикло ні в чому не сподіватися на державу, бо для них вона ніколи не була осередком стабільності і джерелом добробуту. На їх очах держава розвалювалася та переживала регулярні кризи – вони застали її ідеологічний крах, крах цінностей, які вона сповідувала, проростання на місці держави безідейних бандитсько-міліцейських угрупувань з декоративним патріотизмом. Відповідно, вони звикли якомога менше перетинатися з нею, і ні в чому не сподіватися – служба в державі сприймалася як царство маленьких зарплат, корупції на всіх рівнях, безсенсових застарілих інструкцій, поборів, закостенілості й нудьги. Життєвим зразком цього покоління була офісна робота й кар’єра в недержавній компанії, бажано іноземній. Патріотизм (якщо він був) спирався на історичні епохи, які відійшли в минуле, а в теперішньому житті міг живитися хіба що футбольними чемпіонатами. Для чоловіків, які відчували себе воїнами, армія і міліція категорично не підходили для реалізації схильностей – нічого по-чоловічому привабливого в цих структурах не було. Покоління Майдану практично не служило в армії, бо на їх очах армія згорталася, розкрадалася, спивалася, зменшувалася, втрачала сенс і готовність воювати будь з ким. Осередками мужності для молоді виступало або середовище бойових мистецтв, або романтизовані кримінальні угрупування, або ідеологічно забарвлені агресивні вуличні рухи (як правило – націоналістичні). Відношення Майдану до державного апарату найкраще виражається словами: «Не треба нам допомагати – просто не заважайте».

Дмитро Різниченко, громадський референт руху «Новий Вогонь» (частина 1, розділ 5 програмної книги)

2016-06-04 08:12 764

Ваш комментарий

Please enter your name here
Please enter your comment!