Частина 1. За що боровся Майдан?: Розділ 2 Яка роль націоналістів у повстанні?

0
53

Розділ 2: «Яка роль націоналістів у повстанні?»

«…Якщо ви підірвете національну гідність, нація не буде думати ні про що інше, крім того, щоб відновити її. Вона не стане слухати ніяких реформаторів, ніякихфілософів, ніяких проповідників, поки не будуть задоволені вимоги націоналістів. Вона не буде займатися ніякими справами, скільки б нагальними вони не були, окрім справи возз’єднання і звільнення», – це сказав на початку ХХ сторіччя ірландський драматург, соціаліст Бернард Шоу. Хоча марксисти не перше сторіччя намагаються всіх переконати, ніби суспільство рухається виключно економічними інтересами і матеріальними причинами, світова історія довела, що вирішальний вплив на неї все ж мають такі нібито абстрактні поняття як «гідність», «честь», «звитяга», «воля», «справедливість». І, власне, націоналізм – це якраз та ідеологія, що декларує ці поняття у своїх базових принципах.

Зимову революцію 2013 року не дарма назвали «Революцією гідності». Націоналісти розпочали її, обвішані ярликами «фашистів», «маргіналів», «провокаторів», які своєю присутністю лише дискредитують мирний демократичний протест. Їх гасла називали нацистськими і намагалися заборонити або перекричати. Коли лідер поміркованої, піджачної націоналістичної партії «Свобода» Олег Тягнибок у якості одного з лідерів опозиції став на сцені Майдану поруч із Арсенієм Яценюком і Віталієм Кличком, це викликало неабиякі дискусії і спротив. Проте за три місяці протистояння з владою націоналісти поступово перетворилися у найбільшу надію повстанців. Чим гостріше ставала боротьба за свободу, за яку треба було нефігурально класти душу й тіло, тим прихильніше майданівці ставилися до націоналізму. Чим вище ставали барикади, тим більше на них піднімалося червоно-чорних прапорів. Для цього було декілька системних причин:

По-перше, революція 2013 року мала головною не економічну, а психологічну причину. Бути громадянином України під керівництвом неграмотного бандита Януковича було просто принизливо. А, як сказано вище, націоналізм є саме тією ідеологією, яка прямо забороняє терпіти приниження.

По-друге, відверто антинаціональний характер донецького криміналу. Всім було очевидно, що жовто-блакитна символіка, використовувана Партією Регіонів – ширма, яку вони носять з тим же лицемірством, як колись носили червоні прапори. Характер їх діяльності був наскрізь антиукраїнським, антинаціональним, причому антинаціональним не в дусі комуністичного чи якогось іншого інтернаціоналу, а в дусі колоніального презирства до тубільців. За спиною Януковича стояв похмурий контур Московії, і агенти Московії, якими був просочений його апарат, дивилися на українців мов на сільське бидло, не приховуючи свого ставлення. По телевізору виступали державні й публічні діячі, які прямим текстом казали, що «ніяких українців не існує», міністром освіти був переконаний україноненависник, керівниками силових відомств були відкриті московські резиденти, а жива патріотична громадськість була загнана у вуличний маргіналізм, де боролася за Україну на українських вулицях проти української міліції. Між тим, разом із поколінням, яке не застало УРСР, росла і національна свідомість. І чим далі, тим менше бачилося логічних причин, щоб Україною керували люди, які її відверто зневажають.

По-третє, для націоналістів повстання на Майдані стало продовженням боротьби, яка почалася значно раніше 2013 року. За великим рахунком, вона триває мінімум з ХІХ сторіччя, коли сучасна українська нація вперше постала як культурний феномен, усвідомила свою історичну самостійність, і зіткнулася з московською колоніальною загрозою. Відповідно, націоналісти з самого початку бачили справжню суть донецького режиму, розуміли, хто в цій боротьбі ворог і хто союзник. У них були традиції, принципи і герої цієї боротьби. Тому коли «Євромайдан» сягнув рівня справжнього повстання, і цивільні маси, звиклі за роки незалежності до миру і спокою, були повністю дезорієнтовані подіями, націоналісти мали чітке історичне розуміння ситуації, на яке могла опертися решта народу.

По-четверте, лише націоналісти в 2013 році мали організований вуличний актив. Не дивлячись, що вибори в Україні раз у раз вигравали сили з непевною ідеологією , за якими були лише гроші, бізнес та чиновники, ідеологічна вулична боротьба складалася виключно з протистояння націоналістів та комуністів. Ідейні комуністи здебільше складалися із людей старшого віку, а в націоналістичних організаціях було вдосталь сильної і агресивної молоді. Коли під час повстання вулична сила стала вирішальним фактором, націоналісти автоматично зайняли гідне місце.

По-п’яте, до підйому націоналістів призвела зрадлива і непевна поведінка Євросоюзу. На початкових етапах майданівці (під керівництвом місцевих лібералів) всі свої сподівання пов’язували із західними країнами, сподівалися на їх допомогу і захист, тому слово США та Євросоюзу було для них законом. Офіційна ж ідеологія Євросоюзу та США категорично заперечує націоналізм у будь-яких проявах, особливо там, де є хоч натяк на Другу світову війну, антисемітизм і т.п., тому присутність українських націоналістів на Майдані була рішуче засуджена «західними партнерами» (у заяві Держдепу США, зокрема, активісти «Правого Сектору» згадувалися в одному ряду з «тітушками»). Отже, «євромайданівці» спочатку шельмували націоналістів, сподіваючись так здобути прихильність «західних партнерів». Проте чим далі, тим ясніше ставало, що ніяких активних дій у підтримку повстання «західні партнери» робити не збираються. Кожен раз, на кожному новому витку насильства Майдан з надією обертався у західний бік в пошуках захисту і підтримки, але звідти незмінно лунала тільки дипломатична «стурбованість» і «глибоке занепокоєння». З кожним разом офіційне занепокоєння Європи ставало все глибшим, доки не перетворилося на анекдот, а українці усвідомили, що мусять протистоять репресивному апарату самі. Націоналісти ж з самого початку критично відносилися до євросподівань, тобто виявилися найбільш адекватними реальності. Чим менше залишалося ілюзій щодо Євросоюзу, тим міцніші ставали позиції націоналістів.

По-шосте, з усіх наявних ідеологій в Україні лише націоналізм мав виразні революційні риси. У нього були традиції радикальної боротьби, її чіткі принципи, методи, історичні герої. Альтернативні націоналізму ідеології або встигли повністю скомпрометувати себе (комунізм), або були настільки травоїдними (західний лібералізм), що їх послідовники виявилися не здатні до активного опору, коли він став потрібен. Крім того, маючи славетний шлях війни і жертовності, український націоналізм жодного разу не перемагав, не ставав офіційним державним вченням, не спаплюжив себе бюрократією, тому залишився революційною мрією. Його колишні лідери гинули у боротьбі, залишаючи свою ідею вічно юною, і від того естетично привабливою для бунтівної молоді.

По-сьоме, коли лунає гасло «наших б’ють!», недоречно розмірковувати і коливатися, а доречно гуртуватися і давати відсіч. Тому, коли барикади поділили Київ, чітко відділивши своїх від чужих, саме націоналістична простота підходу та його агресія виявилися найбільш відповідними ситуації.

Після ганебного розчинення лібералів, спостерігаючи, як Майдан на очах правішає і набуває патріотичних рис, ідеологічне лідерство в ньому спробували перехопити комуністи, анархісти та інші ліві (навіть ті, які з самого початку засуджували Майдан в цілому). Вони намагалися вести агітацію, сформувати власну «сотню», але успіху не мали. Українські ліві на момент 2013 року були жалюгідні – це, здебільше, були або відверті сталіністи, тобто прямі вороги Майдану, або пригодовані західними грантами діячі, які комфортно себе почували на конференціях і семінарах, але вкрай непевно на бунтівних вулицях. Крім того, соціалістичні гасла не могли бути підхоплені Майданом, бо не було конкретного соціального класу, ображеного Януковичем. Донецький олігархат дістав всіх: бізнесменів (великих і дрібних) та робітників, офісну інтелігенцію й армію, дістав ІТ-шників, дістав селян, дістав працівників культури, дістав навіть кримінал (крім донецького), тобто проти Януковича об’єдналася вся нація. Задоволені Януковичем були хіба що донецькі чиновники, міліціонери, судді, прокурори та інші силові відомства, які перетворилися на його персональні угрупування.

Націоналізм дав естетичне оформлення повстанню – червоно-чорні прапори, портрети провідників, пісні й гасла. Ці символи були найбільш войовничими, найбільше дратували і лякали ворогів Майдану, тому із задоволенням використовувались повстанцями. При цьому мало хто з повстанців був знайомий з ідеологічною базою націоналізму за межами гасел «Слава Україні! – Героям слава!», «Слава Нації! – Смерть ворогам!», «Україна – понад усе!», «Комуняку – на гілляку!», «Воля або смерть!»

За сторічне існування націоналістичної ідеології вона кристалізувалася у майже релігійне вчення, обпечене війнами і підпільною боротьбою. Незначні спроби ідеологічного переосмислення були зроблені в 1990-х (УНСО), але через пасивність і приземлену матеріалістичність пострадянського суспільства вони залишилися на рівні інтелектуальних експериментів. Героїчний чин українських націоналістів з часів партизанського опору на Західній Україні обмежився локальними війнами в Придністров’ї, Абхазії та Чечні, де брали участь вкрай обмежені контингенти, тож на момент 2013 року націоналістичне вчення дійшло практично у незмінному вигляді, з усім набором догм, характерних для міжвоєнної України ХХ сторіччя. Через це передреволюційне націоналістичне середовище часто нагадувало не політичний рух, а швидше великий гурток історичної реконструкції, або вторинну копію європейських націоналістичних субкультур. Коли ж українські націоналісти на Майдані побачили живу націю, об’єднану в справедливій боротьбі, натхненну і жертовну, вона принесла їм немало сюрпризів.

Стихійний націоналізм Майдану виявив, по-перше, що за час маргінального існування, поки націоналісти варилися у своєму вузькому колі, вони звикли полюбити націю, вичитану в книжках, а реальний український народ з його сподіваннями і бажаннями викликає у них швидше роздратування. Багато націоналістів вважали себе елітою, «кшатріями», особливими людьми, і через це прагнули замість роботи з революційно народною масою навпаки – відмежуватися від неї. По-друге, виявилося, що етнічна концепція, тобто визначення нації через походження, для сучасної України не актуальне, так само не актуальною виявилася ідентифікація нації через мову, релігію та інші формальні ознаки. Виявилося, що національність і нація – різні речі. Зате правим виявився класик української політичної думки початку ХХ сторіччя, націоналіст Дмитро Донцов, який писав: «…Нація – не лише “мовна чи національна збірнота”. Нація – це воля щось спільне творити». Спільна воля, яка рухає історичні події – ось, як виявилося, головна ознака нації. Все інше – лише похідні ознаки. Нація – це спільнота з єдиною на всіх історичною долею.

Також Майдан довів правоту ще одного грутовного визначення Донцова: «Націоналізм – се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології затомізування і розпорошення суспільності, бунт в ім’я старих і вічних правд». Майдан явив дивне перетворення – люди, які буквально вчора намагалися не перетинатися один з одним поглядами в громадському транспорті, несподівано підняли очі від асфальту і зрозуміли, як же їх, насправді, багато. Які вони, виявляється, схожі: спільна мрія, спільна біда, спільне розуміння справедливості. Вони дізналися, що можу довіряти (довіряти!) один одному. І ще вони усвідомили, як багато можуть, коли разом.

Дмитро Різниченко, громадський референт руху «Новий Вогонь» (частина 1, розділ 2 програмної книги)

2016-06-01 08:49 1103

Ваш комментарий

Please enter your name here
Please enter your comment!