ЧАСТИНА 1. «ЗА ЩО БОРОВСЯ МАЙДАН?»: РОЗДІЛ 13 «Чому після Майдану ми спостерігаємо контрреволюцію і реванш?»

0
67

РОЗДІЛ 13 «Чому після Майдану ми спостерігаємо контрреволюцію і реванш?»

На межі зими і весни 2014 року, після вражаючої перемоги Майдану, коли у вухах дзвеніла тиша спорожнілих київських вулиць, здавалося, внутрішній ворог в цьому місті вже ніколи не зможе підняти голови. Здавалося, віднині в Україні все назавжди буде інакше. Але почалася війна, вибори, політика, торги, переможці розійшлися хто куди, а вороги, які було забилися в щілини, отямилися, знову вилізли і згуртувалися. І вже не просто наважуються подати голос, а цілеспрямовано повертають собі владу, з відчуттям сили і права, ніби нічого не сталося. При цьому самопризначена нова влада складається зі старої номенклатури, і рахується зі своїми скинутими колегами явно більше, ніж з українцями, чиєю кров’ю вона отримала свій нинішній статус. Діячі минулого режиму на свободі, українські добровольці в тюрмах. Здається, в українцях нова влада для себе бачить не меншу загрозу, ніж в окупантах.

Це контрреволюція. Нормальне, в принципі, явище – революція завжди робить крок назад після двох кроків вперед («революційне танго»). Такий історичний закон: повстання ніколи не перемагає єдиномоментно, його хвилі різної інтенсивності перемежовуються почерговими реакціями. Це стосується всіх заворушень в усі часи, і для нас не знайшлося виключення.

Зимова революція 2013-2014 була лише послідовним актом старої історії, яка триває в україно-московських відносинах не перше сторіччя. Передостаннім її масштабним сплеском була «Помаранчева революція» 2004 року, коли вперше за новітній час в Україні постала проблема промосковського сепаратизму (з’їзд в Сіверодонецьку, оголошення Південно-Східної Української Автономної Республіки), але тоді цей поштовх згас. А «Помаранчева революція», в свою чергу, була продовженням протестних акцій «України без Кучми», і так далі вглиб минулого, в радянський період Імперії, і до нього. Розглядаючи соціологічні карти і діаграми в періоди суспільних загострень, легко побачити, що кожне підростаюче покоління все з більшою симпатією сприймає українську ідею. З кожним поштовхом хвиля національної революції розширяється із заходу на схід, і за формою революційного протесту українське суспільство стає все доросліше. Але навіть витримавши нелюдські випробування останньої революції та війни, виконавши задачу з організації та забезпечення армії, втримавши наступ переважаючих сил супротивника, українська громада так і не змогла взяти офіційну владу в державі. І коли критична небезпека минула, волонтерські і добровольчі структури уступили фактичну владу радянській номенклатурі.

Чому так сталося цього разу? Є кілька об’єктивних причин. По-перше – пастка легальності. Не дивлячись на те, що революційні маси щойно силовим, позаконституційним способом знесли офіційну владу, психологічно вони були не готові вийти за рамки старої державної формалістики. Тому, навіть отримавши в руки всю повноту фактичної влади, вони з усіх сил намагалися зберегти формальне правонаступництво від скинутого режиму, виправдати свої дії згідно системи правил, проти яких щойно повстали. Тому замість формування органів нової революційної влади майданівці почали відчайдушно організовувати голосування у Верховній Раді, позачергові вибори і т.д., тобто замість повної зміни системи взялися її реанімувати, сподіваючись, що віднині вона працюватиме інакше. Таким чином, майданівці перевели боротьбу на поле, де «легальна опозиція» (представники старого держапарату, які підтримали повстання) мали сильні і впевнені позиції. «Офіційні опозиціонери» були нулями на бунтівних вулицях, зате в кабінетах вони були досвідченими і впливовими гравцями, і, звісно, легко переграли тут наївних та романтичних революціонерів.

По-друге, позиція міжнародної спільноти. Вона не знала, не довіряла і боялася революціонерів, яких вважала радикалами. Натомість «легальну опозицію» вона знала і могла контролювати. Тому демонстративно підтримувала стосунки тільки з офіційними опозиціонерами, у яких був статус держслужбовців. А оскільки від позиції міжнародної спільноти у цьому конфлікті залежало багато, революціонери з готовністю передали в руки «опозиції» право представляти Україну на міжнародній арені, а разом з ним – важелі управління.

По-третє, самовпевненість революціонерів. Вони вважали, що після того, як вони показали свою силу, влада буде їх боятися і з ними рахуватися. В крайньому випадку вони легко знову знесуть цих керівників.

По-четверте (і, очевидно, це є найголовніша причина), революційні сили були неорганізовані. Найвищій рівень організації, який народив Майдан – це сотні Самооборони. Війна пізніше примусила сформувати добровольчі батальйони і волонтерські центри, але це все ще були не всеукраїнські структури, які могли б сформувати і взяти до втілення політичні програми, тобто взяти на себе функції керманичів нової держави.

По-п’яте, війна. Навіть ті революціонери, які розуміли ситуацію, усвідомлювали, що це рішучий і переламний момент, який визначить долю держави на багато років вперед, все одно мусили, керуючись боргом і совістю, піти на війну або з головою зайнятися забезпеченням армії, адже на кону стояло саме існування незалежної України. В той час як «опозиція», не переймаючись цим, включилася в боротьбу за владу.

Війна забрала багато добровольців, майданівців і просто хоробрих, чесних людей, які були головними носіями революційної ідеї.

Отже, у народної стихії вистачило сил звалити режим, але не стало структури і внутрішньої єдності, щоб втримати владу. І здається, знову пішла по колу вічна українська історія – сокіл, який весь час намагається злетіти, але кожен раз буває прострілений на злеті. Це дуже демотивує, і примушує думати, ніби боротьба не має сенсу. Проте насправді саме після Майдану вона і набула сенс.

Ті, активісти, які почали цю боротьбу задовго до революції, знають, що справді безнадійним періодом в історії незалежної України виглядала осінь 2013 року, напередодні Майдану. Тоді здавалося, ніби нація дійсно ні на що не здатна, і боротися за неї нема сенсу. За президента у неї був малограмотний бандит, за міністрів – відверті українофоби, ворожі агенти і крадії, і, здавалося, це всіх влаштовує, ніхто навіть не уявляв, що можна щось змінити. Ще не стерлася пам’ять про розчарування у «Помаранчевій революції», про те, як тріумфально після неї повернувся Янукович. Цього разу йому «протистояли» такі ж мізерні і продажні «керманичі опозиції», як Ющенко, а інших лідерів не було видно навіть на горизонті. Українці регулярно організовували протестні акції, але їх рівень був жалюгідним – активістів судили за кидання сніжками в депутатів, за демонстративне смаження яєчні на «вічному вогні», за бризкання перцевим газом в бік міліції. Ці акції не викликали суспільного резонансу, громада перебувала в апатії. Навіть бунт у Врадіївці, які вибухнув буквально за чотири місяці до революції, не сколихнув нікого – «Врадіївський майдан» у Києві з вимогами покарати міліціонерів-злочинців був жорстоко (не менш ніж пізніше Євромайдан) розігнаний міліцією, і це не справило на суспільство жодного враження. Апатія, байдужість, зневіра. Здавалося, українцям можна плювати в обличчя – вони втруться.

Ніхто не чекав, що вони повстануть, і повстануть так.

Монолітна скеля, про яку писав ще Іван Франко, несподівано пішла величезними тріщинами. Але не впала, ще не впала.

Дмитро Різниченко, громадський референт руху «Новий Вогонь» (частина 1, розділ 13 програмної книги)

2016-06-14 08:48 1015

Ваш комментарий

Please enter your name here
Please enter your comment!