ЧАСТИНА 1. «ЗА ЩО БОРОВСЯ МАЙДАН?»: РОЗДІЛ 10 «ЧИМ ПОВСТАННЯ НА МАЙДАНІ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ПРОМОСКОВСЬКИХ ЗАВОРУШЕНЬ НА СХОДІ І ПІВДНІ УКРАЇНИ?»

0
144

РОЗДІЛ 10 «ЧИМ ПОВСТАННЯ НА МАЙДАНІ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ПРОМОСКОВСЬКИХ ЗАВОРУШЕНЬ НА СХОДІ І ПІВДНІ УКРАЇНИ?»

До того як народні маси усвідомлять безвихідність свого становища і наважаться повстати, серед них прокидаються і бунтують одиниці: просто одного разу один громадянин остаточно усвідомлює, що держава, вся її структура, всі її інституції не служать його волі, його інтересам, натомість є лише апаратом насильства над ним. Коли такий громадянин остаточно розуміє, що апелювати йому більше ні до кого, залишається трагічна невідворотність: або змиритися і коритися стану речей, або ставати до боротьби.

Спротив одинаків ще не може опертися на народний рух або організацію, і часто не має жодного ідеологічного забарвлення. Просто людина починає, як сама це розуміє, творити справедливість власними руками. У крайніх випадках особистий спротив набуває форми індивідуального терору. Це завжди прояв відчаю й безвиході, проте саме подібні акти самосуду є найвірнішою ознакою, що в суспільстві назріла масштабна криза. Вони передують народному повстанню, яке, по суті, і є великим історичним самосудом.

Наприкінці січня 2014 року (вже під час Майдану) стався знаковий випадок в Умані: місцевий працівник «Уманьгазу» зайшов в кабінет свого начальника і розстріляв його впритул з мисливського дробовика, а потім застрелився сам. Аполітичний, дорослий батько двох дітей, через особистий конфлікт з керівником був поставлений у ситуацію, з якої не бачив виходу: на нього повісили величезний борг, розжалували з посади начальника цеху до простого сторожа, зробили його життя нестерпним, придушили матеріально і морально, примусили закласти в банку квартиру. Він намагався домовитися, прохав про милість, але вмовити не зміг – кривдником виявився голова правління підприємства, депутат обласної ради, керівник міської організації «Партії Регіонів», його він і застрелив з мисливської рушниці, а потім не витримав і застрелився сам. Всі подібні випадки на перший погляд видаються трагічними збігами обставин, проте при системному розгляді в них легко можна побачити чітку суспільну закономірність. В сумі вони окреслили ворога, проти якого був направлений народний гнів: міліціонери, чиновники, представники владних антинаціональних партій.

Перед революцією 2013 року Україна спостерігала цілу низку самосудів. Ці випадки (за рідким виключенням) не набували широкого розголосу, не виходили за рамки звичної «кримінальної хроніки», бо, на загал, сприймалися як належне. Суспільство, у якому гроші і статус дозволяють вчинити будь-який злочин без покарання, приречене на стихійне насилля. Але народний гнів потроху наростав, спроби самосуду потроху набували рис локальних народних заворушень (останній гучний випадок стався буквально за чотири місяці до революції, у Миколаївській області, в селищі Врадіївка, де міліціонери зґвалтували й намагалися вбити дівчину, та залишилися безкарними). Врешті поодинокі сплеску бунту злилися у єдиному вибуху Майдану, побиття студентів 30 листопада стало останньою краплею.

Нічого подібного промосковські сили не пережили. Сепаратистські організації, фінансовані Московією, за роки діяльності жодного разу не брали участі у загальногромадських протестах, не намагалися перехопити на себе правозахисну діяльність, не бралися за вирішення соціальних проблем. Це привело б їх до протистояння з діючою владою, донецькою владою – зі своєю владою. Тому акції сепаратистів обмежувалися протестами проти НАТО, української мови і т. п. Навіть протести донецьких шахтарів їх не торкнулися. І, звичайно, жодного автономного акту справедливості промосковські сепаратисти не вчиняли. Коли їх режим опинився під загрозою, влада організувала свій електорат з південного сходу собі на захист, організовано привезла «тітушок» у Київ, де вони чинили терор і насилля за підтримки міліції. І лише коли режим остаточно впав, Янукович втік, а промосковські активісти лишилися сам на сам з повсталими українцями, промосковські жителі Донбасу вони підняли бунт.

Проте і бунт їх почався тоді, коли держапарат України був паралізований і не здатний до жодних дій. По суті, вони не повстали, а лише спробували заповнити собою вакуум влади, який утворився, але і на це вони наважилися не раніше, ніж Московія успішно окупувала Крим, продемонструвавши вражаючу (на перших порах) військову силу, і оперативно розгорнула біля східного українського кордону майже 40-тисячну армію, прислала в міста Донбасу свою агентуру, яка привезла зброю, очолила місцевих сепаратистів і захопила державні установи.

По суті, «ополченці» сприймали своє повстання як формальність, вони очікували, що разом з московськими добровольцями і путінськими силовиками («відпускниками»), під прикриттям величезної московської армії вони будуть тріумфально просуватися на захід, мінімум до меж російськомовних областей, а українські сили будуть неорганізовано відступати і здаватись. Інтернет-архіви весни 2014 переповнені їх тріумфальним впевненим реготом. «Ополченцям» було очевидно, що погравшись для вигляду в «народні республіки», вся окупована частина України незабаром офіційно увійде до складу Московії, про що вони просили на кожному своєму мітингу, як це їм було обіцяно, як це вже сталося з Кримом. Як, власне, Московія не раз робила протягом своєї історії – створювала маріонетковий уряд, завдяки якому розчиняла в собі окуповані землі.

На відміну від майданівців, які швидко протверезіли відносно Євросоюзу і усвідомили, що боротися доведеться, маючи за спиною хіба що схвальний погляд «західних партнерів», а в руках – дерев’яні кийки, «ополченці» з самого початку мали зброю і наказ, і діяли з позиції сили. Лише втративши столицю, втративши владу над всією Україною, не зумівши придушити вогонь повстання, який розповзся периферією держави, вони відкотилися у свою вотчину – на Донбас, який став оплотом контрреволюції.

Жителі Донбасу сподівалися, що буде як у Криму, а не вийшло. Для Донбасу київський Майдан був чужий соціально, в той час як москвини Криму зненавиділи українську Революцію здебільше національно. Крим – це військова база Російської Імперії, розташована в субтропіках, побудована на землі місцевого народу, який згодом був москвинами майже весь винищений і виселений, і тепер складає трохи більше десятка відсотків населення. Служити, жити і доживати старість в південному кліматі, на березі моря – великий привілей, тому на відміну від інших флотів Імперії (Тихоокеанського чи Північного), Чорноморський флот був місцем приписки генеральських та адміральських синів зі столиці, місцем частих і довгих відряджень вищого командного складу (особливо в курортний сезон). В Криму на пенсії осідали привілейовані чиновники, успішні комерсанти, зірчасті погони – верхівка Московії. Природно, що їх нащадки, які вкоренилися і розплодилися тут за кілька сторіч, успадкували притаманну кожному завойовнику і колонізатору зневагу до місцевого населення – як до татар, так і до українців. Саме ця національна зневага і бажання повернути собі імперський статус стала магістральною ідеєю москвинів Криму.

Донбас, на відміну від Криму, населявся зовсім іншою породою людей. Замість привілейованих класів – чорнороби, соціальні низи, які приходили на українські землі разом з хвилями індустріалізації, в основному в часи СРСР. Їх національна свідомість порівняно з Кримом була розмита, історична пам’ять сягала не глибше Другої світової війни. Хоча вони також не забували про свою належність до московської культури, жили спогадами про померлу Імперію, вони цілком спокійно і непринципово ставилися до української дійсності. Їх еліта (своєрідна «еліта» – робітничо-кримінальна, розбагатівша «чорна кістка»), переїжджаючи в Київ, без зайвих рефлексій вчила українську мову, якщо цього вимагав шлях до влади і багатства. Вони робили непринципові заяви про підтримку російської мови виключно в популістичних цілях, аби потрафити своєму електорату, і забували про неї одразу після виборів.

На відміну від поневолених націй, які б’ються за свободу і незалежність на своєму рідному шматочку землі, заповідною мрією москвинів в усіх куточках колишньої імперії (не тільки в Україні) є не здобуття незалежності, а відновлення колишньої влади над народами. Саме тому до Майдану ідеї відокремлення не користувалися серед них помітною популярністю. Якщо передивитися старі фотографії публічних акцій націоналістичних сепаратистських рухів типу «Русского Блока» чи «Донецької Республіки», зроблених в Україні до 2014 року, впадає в око, як мізерно мало на них людей. До війни навіть у Криму подібні партії не користувалися успіхом ні на вулицях, ні на виборах. Сепаратизм проголошували ті нечисленні москвини, які втратили надію на відновлення імперії в колишніх кордонах, і хотіли зберегти за собою бодай шматочок завойованого. Решта ж голосували за КПУ й «Партію Регіонів», які контролювали всю Україну.

Коли українське постання несподівано перемогло, донецька еліта повтікала у Москву, у Крим та на Донбас, стало очевидно, що влада над українцями втрачена остаточно. В цей момент кримські москвини беззаперечно зажадали відділення – для них Московія завжди була «родной гаванью», «родіной», а окупаційні війська, які захопили півострів, були своїми без всяких заперечень. Їх ніщо не пов’язувало з Україною, крім вузького перешийку, і саме тому перший удар був спрямований сюди, і саме тому Крим майже одразу був офіційно приєднаний до Московії. На Донбасі ж ситуація виявилася на порядок складнішою.

По-перше, місцева еліта прагнула всеукраїнського реваншу, прагнула зберегти майно, придбане за час владування в усіх куточках держави; набираючи і озброюючи загони сепаратистів, вони хотіли в першу чергу шантажувати новий уряд, або повалити новий уряд, а розвал держави вважали крайнім виходом. По-друге, Московія, на відміну від Криму, зустрівши тут неочікуваний опір, нарвавшись на реакцію міжнародної спільноти, вже діяла нерішуче. По-третє – ментальність місцевого промосковського населення.

Натовпи радісних людей з «георгіївськими стрічками», які вітали прибуття московських найманців під щойно надрукованими, нікому ще не відомими прапорами «народних республік», не дарма були влучно названі «радянськими ватниками» – казенними тілогрійками. На відміну від повстанців Мадану, які від своєї держави бачили мало хорошого, і тому звикли сподіватися на власні сили, «ватники» отримали від держави і житло, і освіту, і професію, і роботу. Вони працювали на величезних підприємствах, побудованих колись державою. Одразу ж після революції ці люди були певні, що держави «Україна» більше нема. В силу культурної специфіки своїх регіонів вони ніколи не сприймали Україну всерйоз, а тепер, коли «…у Києві владу захопила хунта, столиця перетворилася на згарище, на вулицях царюють фашистські банди…», чекати, ніби хтось тепер їм буде платити пенсії і зарплати – на це вони вже не сподівалися. України нема, натомість Московія – могутня, багата, братська, повна нафти і військової сили – ось вона, уособлює стабільність, захист, мир. Символічна доля українських міліціонерів-беркутівців, які втекли від відповідальності за свої злочини під час Майдану у Москву, і там були урочисто прийняті, влаштовані на роботу в ОМОН, обдаровані квартирами і майном – це надихало «ватників».

Сепаратизм москвинів Донбасу – це не романтичний, жертвенний сепаратизм басків, ірландців чи інших малих народів. Агент ФСБ Ігор Гіркін («Стрєлков») під час війни публічно жалівся, що люди, яких він приїхав «визволяти», не хочуть масово йти у його армію. А вони, власне, туди і не збиралися – вони вважали, що сходивши і проголосувавши на «референдумі» за відділення, вже виконали свій обов’язок, і тепер їх нова-стара «батьківщина» мусить про них піклуватися і захищати. Тих, хто з різних мотивів таки взяв у руки зброю, виявилося критично мало, і коли українські добровольці та українська армія оговталися від удару, перешли у контрнаступ, лише пряме введення московської армії наприкінці літа 2014 року врятувало «республіки» від швидкого розгрому.

Дмитро Різниченко, громадський референт руху «Новий Вогонь» (частина 1, розділ 10 програмної книги)

2016-06-09 08:40 903

Ваш комментарий

Please enter your name here
Please enter your comment!