Частина 1 За що боровся Майдан?: Розділ 1 Що таке Євромайдан?

0
53

Розділ 1 «Що таке Євромайдан?»

«Геть від Москви! Дайош Європу!» — проголосив Микола Хвильовий ще на початку ХХ сторіччя. Знадобилося сто років, повних катастроф, аби українські маси усвідомили цю просту ідею до кінця.

ХХ сторіччя було для українців суцільною геополітичною боротьбою між Москвою та західним світом, і з цієї боротьби ми винесли один очевидний висновок: країни, яким пощастило втекти від Москви на захід, тепер живуть по-людськи. Й чим раніше ця втеча відбулася, тим пристойніше їх життя. Крізь щілини високого паркану Євросоюзу українці бачать чисті вулиці, високі зарплати і ввічливих поліцейських, які захищають права громадян, а не інтереси правлячого режиму.

«Угода про асоціацію з Європейським Союзом», яку збирався підписати президент Янукович на саміті у Вільнюсі восени 2013 року, була ніби символічним важелем, який мусив перевести Україну із одвічного блукання ординськими степами на шлях розвиненої західної цивілізації. Вона давала надію, що колись, в перспективі, благословенні західні норми таки увійдуть у вітчизняне життя. І коли президент відмовився підписати «Угоду», українці сприйняли це як геополітичну зраду – «…Ну скільки можна?! Ми стільки чекаємо!»

На початку революції Євросоюз для українців був справжнім колективним Ющенко. Українці вірили у ЄС, як у доброго чаклуна, наче 2004-й рік їх не навчив, що багаті знічев’я не діляться з бідними, а сильні просто так не допомагають слабким. Тим більше багаті й сильні європейці нічого подібного українцям і не обіцяли.

Крім зміни геополітичного курсу, по суті, українці хотіли від «Угоди про асоціацію» лише двох речей: дешевих якісних автомобілів та безвізового режиму. Хай не зараз, хай через десять років, але покоління, прожиті під радянської владою, залізно навчили — хороший автомобіль та можливість вільно виїхати з «тюрми народів» є ознакою безперечного успіху. Українці, в масі, не здогадувались, що ніяких автомобілів та безвізового режиму «Угода» їм не гарантувала. Вона взагалі нічого не гарантувала – така собі велика різдвяна листівка, в якій європейці по-батьківськи плескали українців по плечу і висловлювали втіху щодо бажання ще одних східних варварів приєднатися до прогресивної демократичної співдружності, і ладних терпіти задля цього будь-які зустрічні умови. Угоду мало хто читав (це й не дивно – в ній майже тисяча сторінок канцелярського тексту). Можливо, саме тому вона й виконала ту історичну роль, яка їй судилася. Для українців вона стала символічним дороговказом у край маленьких охайних будиночків, прав людини, відповідальності держави перед громадянами – в омріяний «цивілізований світ», який так і не прийшов на Батьківщину навіть після розвалу СРСР.

Це було схоже на романтичну юнацьку закоханість. Навіть спільна жовто-синя кольорова гамма українського та європейського прапорів ніби символізувала якийсь алхімічний шлюб. Під час «Євромайдану» авторитет Європи був настільки великим, що доцільність і вигідність «Угоди» українців, по суті, не цікавила. Головним вважалося, що європейці простягнули руку, європейці запропонували налагодити відносини, як з дорослими, європейці в перспективі (10 років, дурниця, ми ще встигнемо дожити) бачать нас поруч із собою!.. Європейці вимагають тотальної ревізії і фінансової звітності?.. Це правильно, наші європейські партнери мають право контролювати кожен наш крок, інакше все розкрадемо. Європейці вважають, що соціальні витрати бюджету невиправдано великі?.. Правильно, це вам не СРСР, тут кожен отримує не пільги, а зароблене. Європейці вимагають запровадити в українському виробництві свої стандарти?.. Правильно, це наблизить наші товари до світового ринку. Європейці не беруть на себе ніяких зустрічних зобов’язань і мають право призупинити дію «Угоди» за власною ініціативою на невизначений термін?.. Все правильно, з нами інакше не можна, сядемо на шию.

Власне, «Євромайданом» можна назвати короткий період між 21-м та 30-м листопада, від виходу перших протестуючих на центральну київську площу до нападу міліції на них. Майдан в цей час був настільки карнавальним, настільки демонстративно травоїдним, що досі ніхто точно не розуміє, кому і навіщо прийшло в голову його розганяти. В світовій історії заведено, щоб спочатку вона проявлялася як трагедія, а потім як фарс. Українська революція натомість у 2004 році відбулася як мелодрама, а через дев’ять років повторилася як дискотека, і вже згодом стала трагедією.

«Помаранчева революція — 2004» виробила формат українського політичного протесту: прапори, намети, стрічки, сцена, музика, танці. Він закріпився й обтесався за часи Ющенка та Януковича, тож організатори «Євромайдану» в потрібний момент не стали мудрити з креативом і за звичною схемою почали танцювати майже одразу, як тільки вийшли на площу, наче в індійському кіно. З усіх сил демонструючи владі свою миролюбність та готовність до конструктивного діалогу, «євромайданівці» зі сцени самі кликали міліцію забезпечувати порядок, а мітингарів, які хоч здалеку були схожі на радикалів, шельмували кличкою «провокатор». При цьому зі сцени звично лунали радикальні гасла «зека – геть!», «банду – геть!», «ре-во-лю-ція!» і т.д.. Помітна сутичка у той період сталася лише 24-го листопада, у вихідний день, коли на центральні вулиці вивалила величезна маса народу. Група націоналістів, всерйоз сприйнявши радикальні заклики плакатів, спробувала поштовхатися з міліцією під Кабінетом Міністрів – їх затримали, трьох арештували. Особливої стурбованості серед загалу доля цих хлопців не викликала, мовляв, посидять і вийдуть, націоналістам це тільки корисно, хай не створюють проблем. Ніхто не підозрював, що то були лише перші в’язні, список буде довгим і поповниться дуже скоро.

Головною інтригою «Євромайдану» була боротьба між «старими опозиційними політиками» в особах Яценюка, Кличка і Тягнибока (і Юлії Тимошенко, яка хоч і була ув’язнена, але з життя країни не зникла), та новими – вестернізованими молодими демократами, вчорашніми журналістами та громадськими діячами, які хотіли на їх місце. «Нові політики», аби відтерти «старих» від сцени, організували свій окремий євромайданчик. Своя сцена, своя музика і переможниця «Євробачення» співачка Руслана Лижичко у якості ведучої шоу-програми. Молоді демократи, завсідники семінарів з «прав людини» та багатолітні отримувачі західних грантів, тоді робили перші самостійні кроки в політиці. Вони усвідомлювали, що це їх тема – євроінтеграція, євроцінності, європрава, євронапрямок. Тож вони збиралися по повній використати цей рух як свій трамплін у велику політику. Натомість «старі опозиціонери» були людьми досвідченими, вони знали, що 29-го листопада Янукович гарантовано не підпише у Вільнюсі «Угоду про Асоціацію», і вони геть не знали, що після цього сказати людям. Що далі робити? Розходитись?.. А навіщо тоді збиралися? Починати черговий безстроковий майдан напередодні зими, тобто знову сидіти на морозі і витрачати гроші, точно знаючи, що результат буде нульовим, як він був нульовим всі попередні рази, крім 2004-го? Керувати людей на штурм? Нізащо! Старі опозиціонери – старі друзі «Партії Регіонів», а не екстремісти, тільки мирний протест. Тимошенко вже сидить, і, очевидно, відсидить до кінця, йти за нею ні у кого бажання не було.

Отож, добре подумавши і намітингувавшись на морозі, старі опозиціонери без зайвого пафосу забралися геть, залишивши «нових» один на один з танцюючою масою. Після цього Майдан набрав форм соціально-ангажованого молодіжного фестивалю в центрі міста. Влада, цілком по-батьківськи підтримуючи прогресивний європорив підростаючого покоління, виділила протестуючим намети та пункти обігріву. Визначні «регіонали», зокрема, особисто міністр освіти Табачник та парламентський речник Ганна Герман організовували зустрічі в аудиторіях центральних університетів, на відкритих лекціях м’яко пояснювали нетерплячій молоді, що Європа – це, безперечно, наш стратегічний партнер, цивілізаційний напрямок, геополітичний центр, і ми послідовно ведемо політику щодо переорієнтації і реформування держави згідно європейських цінностей, і т.д., і т.п. Найбільш гарячим студентам відповідали: Ну так! Ну звісно! Ми теж хочемо в Європу! Хіба ж ви думаєте, нам самим не подобається Європа? Високі стандарти життя, права людини! Євроінтеграція – то безумовно наш стратегічний напрямок, просто ще рано.

Треба зауважити, що студенти не дуже й горіли брати участь в протестах, їх туди доводилось буквально запрошувати і вмовляти. Основою «Євромайдану» залишався все той же тонкий шар «креативного класу», який вперто мріяв їздити у обожнювану Європу без віз, небайдужі громадяни, які вже всім організмом ненавиділи режим регіоналів, та професійні революціонери – «активісти», особливий підклас людей, поштовх яким дала Помаранчева революція, яка витягла їх колись із затишних ніш суспільства у публічне поле, де вони присвятили свої зусилля боротьбі за краще життя, яке кожен розумів по-своєму.

По факту, «Євромайдан» закінчився в ніч на 30-те листопада 2013 року. Спецпідрозділи міліції жорстоко побили беззахисних протестувальників, раптово і остаточно змістивши акцент протесту з мрій про далеку Європу на прагнення добитися справедливості в себе вдома. Почалося повстання. Прапори Євросоюзу почали потроху зникати з київських вулиць, поступивши місце національним та націоналістичним.

Дмитро Різниченко, громадський референт руху «Новий Вогонь» (частина 1, розділ 1 програмної книги)

2016-05-31 08:36 1777

Ваш комментарий

Please enter your name here
Please enter your comment!